Всіх до одного ми повинні пам’ятати,

Хто нас в цей час тяжкий  на сході та Майдані захищав,

Щоб знала кожна вбита горем мати,

Що недаремно син життя своє віддав.

Багато синів і дочок України віддали своє життя за честь і гідність громадян України, висловлюючи своє небажання жити  в державі, де правив режим Януковича.

Сьогодні багато із них віддають своє життя захищаючи цілісність і незалежність України на сході держави від російського агресора, терористів та сепаратистів.

У списку героїв що загинули є і наші земляки. І ми не можемо залишатись байдужими, не згадати про них, бо що може бути страшніше, ніж смерть молодих людей:

Сергій Дідич

Андрій Галай

Юрій Дутчак

Василь Білик

Степан Стефурак

Ми прагнемо, щоб люди пам’ятали усіх їх, усіх тих, хто не злякався, а не роздумуючи став на захист держави, на вівтар незалежності України.

І хтозна, може саме завдяки їм, у нас  за вікнами не стріляють гради, ми живемо у своїх будинках і впевнені в тому, що вранці побачимо схід сонця і чисте небо… Але війна, на жаль, продовжується.

ДІДИЧ СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ - ГЕРОЙ УКРАЇНИ

Сергій Дідич  був депутатом Городенківської районної районної ради шостого демократичного скликання, очолював постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку та земельних відносин та Городенківську районну організацію ВО «Свобода», був засновником і директором клубу «Золоте руно», Сотником Івано-Франківської сотні на Майдані у Києві.

Сергій Дідич понад усе любив рідний край і більшу частину свого життя присвячував його туристичному  розвитку. Його громадську організацію «Золоте руно», яка займалася перш за все сплавами по Дністру, знають в усій Україні і за її межами.

Сергій Дідич був життєрадісним, ініціативним, творчим. Завжди був душею туристичного товариства Прикарпаття. Він перший почав розробляти туристичні маршрути сплавів по рідному Дністру. Дністер, за його планами, мав стати другим масштабним центром туристичного розвитку Івано-Франківщини. Захоплювався гірськими  походами, підкорив чимало вершин. Красу природи відображав у своїх фотографіях. Люди постійно гуртувалися навколо нього, він встигав приділяти увагу всім, завжди був відкритим, зібраним та впевненим у собі. Матеріальне завжди   для нього  було другорядним.

На сесіях районної ради, на засіданнях постійної комісії, у своїх депутатських запитах порушував питання, що стосуються соціально-економічного розвитку району, розвитку туристичної галузі.

Він мріяв про те, щоб люди в Україні жили так, як живуть в розвинутих Європейських країнах, тому одним із перших очолив майдан у Городенці  та разом з дружиною поїхав на столичний Майдан на початку грудня 2013 року, там довірили йому очолювати Івано-Франківську сотню.

Сергій Дідич був знаною людиною на Городенківщині, приймав активну участь в громадсько-політичному житті краю, був товариським, користувався авторитетом серед депутатського корпусу та громадськості району.

Указом Президента України №890/2014 Дідичу Сергію Васильовичу присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) за громадську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час революції гідності.

Він вірив, що тільки спільно ми подолаємо рабство, тиранію і виберемо свободу, світле майбутнє, справедливість для наших дітей і онуків. За це він, не вагаючись, віддав своє життя 18 лютого у провулку Кріпосного права у м.Києві.

Іменем Сотника Сергія  Дідича названо вулицю в м. Городенка та м.Івано-Франківську, встановлено меморіальну дошку в м. Городенка на будинку, в якому він раніше проживав, на знак шани до свого односельця відкрито меморіальну кімнату Героя Небесної Сотні у Стрільченській ЗОШ, освячено та буде встановлено меморіальну дошку в с. Чортовець.

У Сергія Дідича залишилися дружина і двоє дітей син Андрій та дочка Ірина, у яких навічно залишиться у серці великий біль та туга  за своїм батьком.

Андрій Дідич спомин про батька.

Він боровся за нашу і Вашу свободу, за елементарну людську гідність, віддаючи всього себе…  Він мій Батько! Я завжди розумів, що за все треба платити, але все ще не можу усвідомити, що це все сталося… Дякую Йому за все! І хай земля Йому буде пухом!

Батько не просто загинув, це було цілеспрямоване жорстоке його знищення. Зі слів очевидців, після влучення світло-шумової гранати він загинув, а можливо, впав оглушеним… Але що сталося потім – це просто жах, і чи не було це конкретним завданням зі знищення сотника, який стояв із Франківськом до кінця? Обличчя не впізнати ніяк, просто розтрощене, на голові (де була каска) глибока рада до 10 см, наче від сокири…

Ірина Дідич спомин про батька.

18 лютого 2014 року на Майдані, захищаючи своїх друзів, загинув голова Городенківської партійної організації «Свобода», сотник Івано-Франківської сотні Самооборони Сергій Дідич. Це була надзвичайно добра, поважна і щира людина. Він мирно відстоював свої ідеали, не був «екстремістом», не кидав «коктейлі Молотова» чи бруківку! Він просто хотів справедливості – зараз і назавжди. Він перебував на Майдані три місяці, рідко приїжджав додому… Але він знав що це все недарма, що це все для його дітей та інших людей, що справедливість встановиться! Він є моїм Татом, моєю найдорожчою людиною! Я ще досі не можу усвідомити, що це сталося… Я ніколи за нього не переживала, бо розуміла, що це мій Тато, і з ним ніщо не  може статися.

Тату, я дякую тобі за все, що ти зробив. Знай, я завжди з тобою. Слава Україні! Слава тобі, Тату! Слава всім героям Майдану і всієї України.

ЮРІЙ  ДУТЧАК

23 липня 30-річний Юрій разом із побратимом Дмитром Легенюком повертався із зони АТО. Два буси – з Городенки та Косова – возили гуманітарну допомогу прикарпатським бійцям, які беруть участь в антитерористичній операції в складі 5-го прикарпатського батальйону. За ними – машина прикриття. Хотіли особисто передати продукти, придбану форму, амуніцію, тому побували на чотирьох блокпостах. Трагедія сталася на зворотному шляху, біля міста Амвросіївки Донецької області. Потрапили в засідку, внаслідок якої водій нашого буса Віталій Федьків та сам Юрій Дутчак отримали поранення. Для останнього воно, на жаль, стало смертельним…

Керівник обласного штабу «Правого сектору» Василь Абрамик розповів про бійцівські якості Юрія Дутчака. Він був дисциплінований, відповідальний, прямолінійний, він був прикладом відваги й непримиренної боротьби. Чому Господь забирає найкращих? Щоб народжувалися нові герої і набиралися досвіду в нинішніх. Впевнений, що приклад Юрія вестиме вперед нових борців.

Чимало добрих слів сказали про свого керівника його побратими та поклялися брати з нього приклад. Зокрема:

- був простим хлопцем, який вірив і все робив, щоб бажання були реальністю. Стривожені свавіллям у Києві, навколо нього згуртувалися ті, хто прагнув змін. Приходили разом до трудових колективів, влади, силових структур із вимогою усунути від роботи прибічників колишнього режиму. За це Юрій завоював авторитет серед людей, бо був дуже чутливий до несправедливості і боляче реагував на різноманітні порушення з боку чиновників, підприємців. За цей маленький проміжок часу він встиг набути собі й ворогів. Йому погрожували… Але це була людина слова. Пообіцяв, що сам побуває в зоні АТО, то й поїхав. Хотів особисто передати гуманітарну допомогу, що її якраз зібрали з ініціативи громадської організації «Майдан». Жаль, що заплатив такою дорогою ціною за це.

Поховали Юрія Дутчака в його рідному селі Іспасі Вижницького району. Він був сиротою, батько-«афганець» помер, коли Юрієві минув рік. Кілька років тому не стало й мами. У вічній скорботі – дві старших сестри, цивільна дружина Мирослава та її синочок. Юрій приїхав до села Глушкова, що на Городенківщині, чотири роки тому. Славко називав його батьком. 30-річний Юрій був майстром на всі руки, закінчив Чернівецький політехнічний технікум за спеціальністю «архітектура».

В селі Глушків про Дутчака говорять як про надзвичайно добру й порядну людину. Їздив на заробітки до Києва, де й застав його Майдан. Опісля організував неподалік села військово-патріотичний табір для молоді. Там проходили вишкіл не лише сільські хлопці. Юрій дуже жалів юнаків, що не мають жодних навиків із самозахисту. Запрошував інструкторів. Тому й відважився їхати в небезпечну зону, щоб хоч якось допомогти воякам захищати Україну. Ціною свого життя.

Городенківська районна організація «Правий сектор» виступила із ініціативою щодо увіковічення пам'яті загиблого в зоні АТО Дутчака Юрія таприсвоєння його імені одній з вулиць міста.

Меморіальну дошку пам'яті Юрія Дутчака буде відкрито на будинку колишньої Городенківської СЕС по вул. Героїв Євромайдану, 6, де розташована районна організація «Правий сектор».

АНДРІЙ  ГАЛАЙ

Галай Андрій Миколайович – уродженець села Вікно, солдат Збройних сил України, 80-та окрема аеромобільна бригада. 2013 року закінчив Чернівецький транспортний коледж. Служив за контрактом, в зоні бойових дій з травня 2014. Загинув в час прориву ворожого оточення до Луганського аеропорту.

Андій загинув 20 липня в бою під Луганськом, прориваючи вороже кільце до аеропорту. Це дало можливість вивезти з оточення більше 50 поранених десантників, в яких не було вже ні води, ні медикаментів. Це  героїчна смерть 21-річного сільського хлопця. Перед боєм він, відчуваючи свою смерть, сказав своєму товаришу Івану: «Я сьогодні загину, а ти поїдеш в моє село і скажеш моїй дівчині, що я її дуже кохав та подаруєш їй великий букет ромашок». Про це побратим розказав на похороні. Разом вони пробули в зоні АТО 75 діб.

24 липня похований у своєму селі. Вдома лишилися батько з матір'ю та молодша сестра.

8 вересня 2014 року – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ВАСИЛЬ БІЛИК

Життя Василя Білика, бійця батальйону «Айдар» обірвалося 27 липня 2014 року під час проведення Антитерористичної операції на сході України. Ворожа   куля   поцілила   в   голову молодого солдата.  До святкування свого 22-го дня народження хлопець не дожив менше трьох тижнів.

Як розповідає мати загиблого Оксана Даниш, згідно з документами, хлопець загинув у місті Щастя.

З наявних джерел відомо, що буквально з перших днів Майдану Василь знаходився в Києві. Був там всю зиму і весну. Пройшовши військові збори, у складі батальйону «Айдар» поїхав у Луганську область. Останні місяці життя вояк присвятив боротьбі за суверенітет держави.

Білик Василь народився в м. Києві 15 серпня 1992 року, де на той час навчалися його батьки. Навчався в Городенківській середній школі №1, потім у Богородчанському військо-технічному ліцеї.

Мати хлопця розповідає, що він дуже любив книжки, музику. Читав багато – класичну літературу, фантастику. Міг підтримати розмову, поспілкуватися на будь-яку тему, в нього була дуже добра пам'ять. Працював діджеєм, таким чином об'їздив усю Україну. Коли поїхав на Майдан, своєю музикою і піснею підтримував дух майданівців.

За місяць до своєї смерті повернувся додому, відвідав всіх рідних. Склалося таке враження, що він і сам знав, що загине. Ніби приїхав попрощатися. Обійшов усіх, а після поїхав, щоб  не повернутися.

Поховали Василя Білика у Меморіальному сквері в м. Івано-Франківську з усіма почестями. Залишилася мати, батько, брат Роман і дворічна донечка Вероніка і велика родина.

Іменем Василя Білика названа одна із вулиць в м. Городенка. В музеї «Покуття» буде відкрито  спеціальну експозицію на честь героїв Небесної Сотні та загиблих наших краян в зоні АТО.

СТЕПАН   СТЕФУРАК

Вранці 22 вересня  в боях на Донеччині загинуло двоє бійців Добровольчого Українського корпусу. Один із полеглих – дев’ятнадцятирічний Степан Стефурак із с. Топорівці. Хлопець навчався у тернопільському технічному університеті. Про те, що  син воює, родина не знала.

Степан Стефурак - хлопець з вдалим почуттям гумору і серйозним відношенням до життя – так про нього кажуть  у Тернопільському технічному університеті, де він навчався на третьому курсі. І ще одна риса – винятковий патріотизм, то ж переконати його не їхати на схід не зміг ніхто. Родині про те, що їде воювати у зону АТО він не сказав.

Якщо би його хтось пробував переконати, він би все одно поїхав. Степан дуже любив Україну,    на Майдані був з самого початку, а потім в   зоні  АТО .

Попри те, що чимало часу присвятив Революції Гідності і пішов добровольцем на війну з ворогом, про навчання не забував. Він був відповідальний,   серйозний, можливо інколи і занадто.  Добре вчився, був добрим товаришем, якому можна було все довірити, дисциплінований. Так сказала про нього Тетяна Винник, заступник декана з виховної роботи факультету економіки та підприємницької діяльності ТНТУ.

В добровольчий Український Корпус дев’ятнадцятирічний хлопець потрапив спершу навчаючись військовій справі на базі «Правого сектору». Мав досвід боїв, зокрема у селі Стефанівка допомагав розблоковувати шлях для відходу українських військових, яких ворог блокував на Савур-Могилі. Попри свою молодість  був надійним плечем, добрим товаришем для бійців АТО.

Степан   пройшов військовий вишкіл, мав добру підготовку  – каже Василь Лабайчук, керівник «Правого сектору» на Тернопільщині.

Похований молодий боєць у своєму рідному селі Топорівці. Його іменем названа одна із вулиць села. Громада села хоче увіковічити його пам'ять меморіальною дошкою на стінах рідної школи.