Офіційний сайт Городенківської районної ради

Історія Городенківщини

Місто  Городенка  відоме  з ХІІ ст.  Назву  утворено  від  город – „огорожа”, „укріплення з кілків чи зрубів”.  У  Київській  державі  поняття  город  позначало не  лише те, що  за  огорожею,  але  й  землі  навколо міста, які  йому  належали.
 Слово  город  у  говірках  до  татарської  доби вживалося  для  позначення поселень досить  широко  й  означало не  просто  селище, а  огороджене, укріплене  поселення.  Слово  місто  в  значенні „великий населений пункт” почало  активно вживатися  пізніше, і не без  впливу  польської мови, де ним спочатку позначали  „місце торгівлі”, а пізніше –„велике поселення”.  Укріплення  городів  і  городків  потребувало часу й  зусиль: оборонний  вал  укладався як стіна, з кутами, баштами,  бійницями. Стіна була частково  дерев’яною,  а  частково – кам’яною.  У  Київській  Русі  таких  обгороджених  й  укріплених  маленьких  фортець було  багато.  Не  дивно, що  скандинави  називали  Київську  державу  гардарика – „країна укріплень”. Цікаво, що  будівельників  цих  укріплень  називали   тоді огородниками.
 Городенка  –  одне  із  старовинних  міст  Прикарпаття,  розташоване  в  південній  частині  Галицького  Покуття,  за 15  км  від Дністра.   Його  площа  -      742 тис. км. км.
 Найдавніші  сліди  життя  на  території  Городенківщини  йдуть   до  пізнього  палеоліту (давньокам’яний  вік)  40 – 25 тис. років тому.  У  цей час  широко  використовували,  як  матеріал,  дерево, кістку, камінь. Зароджувалося   образотворче  мистецтво.  Основним  заняттям  первісних  людей  епохи  палеоліту  було  збирання  й  мистецтво.  Розвиток  мисливства  давав  людям  змогу    осідати  в  певних  зручних  місцях  на  тривалий  час,  влаштовувати  там свої  родові  общини.
 У  3 тис. р. до н.е.  територію  нинішньої  Городенківщини  заселяли землеробсько-скотарські   племена – трипільці.  Їхні  поселення  відкрито  в  26  населених  пунктах  району, зокрема  в  Городенці,  Незвиську, Кунисівцях, Корневі, Луці, Монастирку, Поточищі, Пробабині, Серафинцях, Уніжі, Стрільчі  й  Городниця.
 Спершу  роль  центру  Городенківщини  відігравала  Городниця (село  над  річкою  Дністер).
 Доба бронзи та заліза засвідчує на Прикарпатті кількох племенних груп, можливо, вони й були предками православ’я на  цій території. Одні  із нихза ознаками  своєї  культури були близькі до скіфських, інші – фракійського  та дакійського  походження.
 Третє  століття  представлене  черняхівською культурою. Ознаки її , наприклад, знайдені в Незвиську та інших населених пунктах Городенківського району.

 Археологи  давно  почали  досліджували  Покуття. Під час розкопок вони знаходили   давні поселення, знаряддя праці, що дають уявлення про глибоку древність  заселення  цього краю Очевидно, вже тоді люди знали вартість  пшениці, ячменю, жита. Зерна цих сільськогосподарських культур були підібрані на  місці спалених жител.  Також були  знайдені  кам’яні зернотерки, мотики для  обробітку грунту
 Донедавна  вважали, що  трипільці  з’явилися  на  наших  теренах  десь  орієнтовно  4300 – 4000 рр.  до  н.е.
 Археологічні  розкопки   в  Козині (біля  Івано-Франківська) перенесли їх  появу  приблизно  на  тисячу  років  углиб  праісторії, тобто маємо  десь  кінець  раннього  етапу  трипільської  культури  А.  Пам’ятки  цієї  культури  на  Придністров’ї  почали   досліджувати   польські  археологи  у  другій  половині  ХІХ ст.  Походження  цієї  культури  тісно  пов’язане  з  регіоном  Подністров’я,  де  вона  сформувалась  у  УІ – У  тис. до н.е.  за  участі  сусідніх  неолітичних  культур  Карпатського  басейну  та  Прикарпаття.  Тут  і  саме  мабуть  тут  сформувалась  ранньотрипільська  культура,  або  ж  Трипілля  А.  Далі   ці  племена  заселяли  Дністро – Бузьке   межиріччя,а  на  середньому  етапі  -  Трипілля В,  виходить  на  правий  берег  Дніпра  на  ділянці Канів – Трипілля.
 Максимального поширення трипільська  культура  до сягає  на  етапі С.  А  щодо  останніх  хронологічних  рамок  за  радіокарбоном, то  вони,  за  Київським  археологом  Михайлом  Відейком, який  брав  участь у  святкуванні  110  річниці  І. Борковського  у  Чортівці,  такі:
 1. Трипілля  В І                4700 – 4300 рр. до н. ери.
 2. Трипілля  В І – В ІІ     4300  – 4000 рр. до н. ери.
 3.  Трипілля  В ІІ             4000  – 3600 рр. до н. ери.
 4.  Трипілля С І                3600  – 3400 рр. до н. ери.
 5.  Трипілля С ІІ         3400/3200 –  2750 рр. до н. ери.

 Культура  трипілля  існувала  ще  до  будівництва  перших  пірамід.
Її  вирізняє  з  поміж  інших  культур високий  рівень  розвитку,  безумовно у  праісторичних  вимірах.  Це  добрі  майстри  з  виготовлення  виробів праці  з кременю, кістки, дерева, міді. Трипільці  хороші  землероби  і  скотарі,
мисливці  і  рибалки, гончарі.  Чому  саме  найбільше  знахідок  трипільської  культури  ми  знаходимо  на  Прикарпатті, мабуть  тому,  що  тут  раніше 
після  льодовикового  періоду  зійшов  лід  і  най скоріше відновилось  життя  на  цих  землях, що  привабило  первісних  людей.
 Знахідки в багатьох місцях окремих  римських і  візантійських монет    І-ІУ століть  свідчать  про широкий розвиток  торгівлі  й певні  зв’язки із  римськими  провінціями.
 У  цей  час  відбувалось  й  велике переселення  народів  і  племен.
 Відомий візантійський історик УІ  століття  Прокіп Кісарійський  вказує,  що   від  північно-східних  схилів Карпат  до  Дону проживали анти.
У „Історії Молдавії” йдеться про те, що на території Молдавії в УІ столітті проходила межа між двома вітками слов’ян  - антами  і „склавінами”.  Грецький військовий письменник Маврикій  Стратег писав про численність антів, а   історик Менандр  про те, що 577 року 100 тисяч слов’ян переправились  через  Дунай  і  проникли на територію  Східно–римської  імперії.  Відомо й  ім’я  одного із  вождів  антів  - Меземира, якого боялись авари.
 Візантійські автори, які найбільше  залишили  нам  оповідей  про  антів, свідчили, що  останні  дуже  близькі  й  мовою,  зовнішнім  виглядом, звичаями  та  релігійними  віруваннями  із  своїми  сусідами – склавінами.
Щоб добитись  успіху, вони  приносили  жертви  своїм богам, поклонялись природі.  Свої  справи  вирішували на  вічах.
 Нащадками  антів стали тиверці та уличі.  Вже тоді вони  прагнули  до державного  об’єднання, навіть деякий  час  входили до  складу Артанії.
 В  уличів  і  тиверців  багато  спільного,  їх  навіть  плутають  між  собою. Цікаво, що за  імператора  Юстиніана  (527 – 565)  уличі  й  тиверці  мали  тісні  зв’язки  із  Візантією. В  один період вони служили  у військах  імператора, а  якщо  потрібна  була  підмога  іншим  слов’янським племенам,  не  забували  про  свою  спорідненість з ними й  разом нападали на  імперію.  Відомо, що у УІ столітті  слов’янські  воїни  відкинули  військові  заслони Візантії  на  Дунаї  і  захопили  чималу  територію  на  Балканському  півострові.
 У 9 – 10 ст.ст.   територію  сучасного  Покуття  заселяли  білі хорвати, сусідами  яких  на  півдні  були тиверці.  В 993 році  київський  князь  Володимир  Великий  здійснив  похід  на  захід  і  приєднав  ці  землі  до  Київської Русі.
 Де  ж  жили уличі  й  тиверці до Х століття?  У Лаврентіївському  літописному  списку Київського  початкового  літопису вказується, що в     ІХ – Х століттях в  південно-західних  частинах  Русі  жили  дуліби, хорвати, уличі й тиверці. Дуліби були сусідами білих  хорватів, а  останні  межували на  півдні і  південному сході з  уличами  і  тиверцями.  Вчені  дослідники в  подальшому  при  складанні  карт вказували,  що уличі проживали на території  між  Дністром  і  Прутом.
 Один  із  дослідників  Б. Д. Греков  припускає,  що  уличі  й  тиверці  вже  в третьому  столітті  були  знайомі  з  догматами  християнства.
Це  припущення  тим  більш  вірогідне, оскільки  тиверці  й  уличі  деякий час  жили  на  території Причономор’я, були  сусідами  болгар, Візантії.
Вже  давньоруський Аскольд  мав  справи  з  уличами („Повесть временных лет”).    Київський князь Олег, організовуючи  похід  на Царгород (початок Х століття),  взяв  до  себе  на    допомогу  й  тиверців.
 Тиверці  брали  участь у  поході Олега  на греків 907 року,  а  також  у  поході  Ігоря 944 року. Саме  при  князі Ігорі  уличі  змушені  були   платити  данину  Києву.
 Що  змусило  об’єднатись в єдину  давньоруську  державу  наших  предків – слов’ян, зокрема    уличів  і  тиверців?

 Найперше  нашестя  кочівників  в  причорноморські  степи  – печенігів  і  половців. Наприклад, 1068 року вони завдали  руським  князям  нищівної поразки.  А  вже 1091-го   половці-кумани  напали на  середнє Подністров’я  й навіть  затримались  і  змішались  з  частиною  уличів  і  тиверців.
 Словом, наші предки  були  очевидцями  багатьох  страшних навал: готської (271 – 375 рр.), гунської (375 – 453 р.р.), гепідської (453 – 566 р.р.), аварської (566 – 791 р.р.),  хазарської (УІІІ – Х століття).  Крім того, в ІХ ст.  проходили  через  південно-руські  землі  угорці,  які  перекочували за  Карпати.
 Та  Покутська  земля  залишалась  і  далі  слов’янською.  Нинішнє  населення  Покуття  -  потомки  уличів  і  тиверців,  а  також  корінного  староруського  населення  цих  земель, серед  якого  вони  поселилися  і  з  ним  змішалися.  Це  стверджував  на  основі  діалектологічних  досліджень  гуцульських  і  покутських  говірок  науковець Б. В. Кобилянський.  Покутсько-буковинську спільність  говірок відзначає  і  професор                 Ф. Т. Жилко  із  Києва  у  книзі  „Нариси  з  діалектики  української  мови”.
 Навіть за  монголо-татарської  навали  корінне  населення  не міняло  своєї  території. Під час небезпеки  переховувалось, а  коли  вона  минала поверталося  до  мирної  праці.
 Племінна   назва  уличі  востаннє  згадується  під 922 рік,  тиверці – під 944 рік.
 За  галицького  князя  Ярослава  Осмомисла  (1152 – 1197)  припадає  перша  згадка  про  Городенку.  Це  повідомлення  ми  знаходимо  в  Галицькому  літописі 1195 р.  і  „називається  поселеннями    хліборобів  і  ремісників  Галицько-Волинської  держави”.
 Коли  Київська  Русь  розпалася  на  окремі  феодальні  володіння, на її південно-західних  рубежах  утворилися  окремі князівства.  І  лише  в 40-х роках ХІІ століття  князь  із  родини  Ростиславовичів  на  ім’я  Володимирко  об’єднує  їх  в  одне  галицьке  князівство.  Центром  його  став  Галич.
 У  цей  час – на  13  ст.  припадає й  боротьба  нашого  народу  з  монголо-татарами.Саме  тоді  Покуття  багато  разів  руйнували  татарські  набіги. Воно  було плацдармом  польсько-волосько-турецьких  конфліктів.    Сусідні  держави  проводили  посилену  колонізаторську політику.
 Із  середини  14 ст., коли польська шляхта захопила Городенку,  починається  новий  етап  в  історії  краю. Він, насамперед, пов’язаний  із боротьбою проти польського короля  Казимира ІІІ.  Протягом 1340-1349  років  він  воював  за  галицько-волинські  землі. І лише  після того, як здобув  Львів,  остаточно  приєднав  їх  до  Польщі.  Цей  історичний  акт і  привів до  зміни  у  структурі  населення краю.
 Майже    півстоліття  Городенщина  була  центром  прикордонних  війн між  Польщею  і  Молдавським  князівством,  що  воювали за Буковину.

 

 В історико-географічному  й   етнографічно-побутовому розвитку на території  Галицької  землі   відновлювались райони, відомі  під назвами: Гуцульщина, Поділля, Покуття.  Два  перші, Гуцульщина й Поділля,  не  згадуються  в  документах  до ХІУ ст.,  зате в ХІУ  ст.  і  особливо в ХУ ст. в письмових  джерелах, зокрема  в молдавських  грамотах, території  Коломийського, Снятинського  повітів  виступають  під  історичною  назвою Покуття.
 До  ХІУ ст.  назва „Покуття”  не  зустрічається  в  жодних  літописах, хроніках  чи  інших  тогочасних  документах.  Лише  з  утворенням  молдавсько-польського  пограниччя  й  виникнення відомих  в  історіографії політичних  конфліктів  у  справі кордонів  між шляхетською  Польщею  і  Молдавським  князівством  в кінці  ХІУ на початку  ХУ ст.  з’являється  спочатку  в  молдавських    грамотах, а  потім  в  польських  хроніках  назва „Покуття”.  Не  виключено,  що  від цього  спірного  кута (території  від ріки  Дністра до  тогочасних кордонів  Молдавії)  й  увійшла  в  історію  ця  назва.  Спочатку  вона  потрапила в ділову  документацію  польського  і  молдавського  урядів, а  згодом –  в  розмовну  мову.  Територія  Покуття,  витягнута  у  вигляді  кута  на  польсько-молдавському  пограниччі,  а  згодом  стала  ареною  боротьби  між Молдавією   і  Польщею  за  право  володіти  нею.
 Вперше  в письмових  документах (молдавських  грамотах) назва  „Покуття”  згадується  в 1395 р.  У грамоті  ця назва  записана так: ”Также слюбуємь о коломыю, и о снятинь  и  о  покутьє, оть наш(с)др., Стефаеь не маєш  ни  одно  слово рєчи...”. (за даними Documentale Moldowenestі іnaіnte
de Stefan cel Mare,. publіcate de  Міnaі  Costachescu, volumul 2, 1932,  s.  610.)
 На початку ХУ ст. назва „Покуття”  зустрічається  ще  декілька  разів у молдавських грамотах, зокрема в 1411 р.: („ ...имаємь єму дати наш город снятин и коломыю  и  покутьскую землю”), в 1433 р. („ а покутьская земля как   издавна (15) слушала  с  своєю  границею  из века  наша  так  тягнєть”),  в 1455 р.  („ ...а  також  коли  бы   вышло(л) андрєи  Трушкович  или  боу(д)  каким шикдник  покутски  до  нашєи  земли... „)  (за даними  Розов В.  Українські грамоти, т. 1, ХІУ в. і перша  половина ХУ в. К., 1928, с. 77, 125.).
 У цих актових документах ідеться як про „покутує”  і  „покутскую  землю”, яка  охоплювала  Снятинський  і  Коломийський  повіти.
 Пізніше назва „Покуття”  і  її жителі  -  „покутяни”   згадуються в  польських хроніках  Я. Длугоша, М. Кромера (Русі Покутянів), М. Бєльського (Покуття), М. Стриковського  (Покутська Русь)  у  зв’язку  із  виступом  Мухи.  Остаточно  межі  Покуття  тоді  ще не  були визначені. Це була в основному  південна  частина  Галицької  землі.
 Позначив  Покуття  на  своїй  карті  України „Ukraine  parz,  quae   Pocutia  vulqo  qicituz”  Гійом Л. де – Боплан.  Петро  Могила  у „Літописі”
(1644 р.)  теж  згадує  Покуття:”... Піди на  Покуття  до  Скиту (Манявського),
 там  ангелів  в  тілі  людськім  жиючих  до  200 вкупі ... знайдеш.
 Побував на Покутті у 1672 р.  Ульріх  фон  Вердум  -  секретар  таємного  французького  дипломата абата Польміє;  описав   свій маршрут  по  селах  Покуття.
 Розкриваючи  етимологію  назви  Покуття  більшість  істориків  пов’язують  її  з  кутом, як ий  утворює  певна  територія.
 М. Худаш  виводить  назву  від  апелятива „кут”, (слово  означає  частину  суші  на  крутому  згині  ріки  або  при  зливі  двох  річок)  на  покутті -  річки  Дністер,  Прут,, Черемош  з  притоками  утворюють  численні  своєрідні кути.  А дослідник  М. Канчук  говорить  про те, що  кути  означає територію певного „типу раннього  поселення”.  
 Вперше  також  Покутський  край зафіксовано  на   мапі  „Новий  Опис  Польщі  та  Угорщини” (1559 р.).  Автор  Себастьян  Монстер,  де  зазначено  Покуття.

 

 
Дизайн: Роман Туз